ОСНОВНІ ВІДОМОСТІ ПРО НАРОДНЕ КИЛИМАРСТВО
З методичних рекомендацій для викладачів дитячих художніх шкіл, художніх відділень початкових спеціалізованих мистецьких навчальних закладів
(шкіл естетичного виховання)
«ВИВЧЕННЯ ОСНОВ КИЛИМАРСТВА У ХУДОЖНІЙ ШКОЛІ»
Автор-укладач – Пілюгіна О.Є., Полтава 2007
ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКІ ГОБЕЛЕНИ
Шпалера (або гобелен) – це безворсовий тканий килим ручного виробництва з розгорнутою сюжетно-тематичною або орнаментальною композицією.
Виробництво шпалер виникло в Європі на межі Х-ХІІ століть. Згодом воно отримало широке застосування в оздобленні інтер’єрів європейських палаців.
В історії мистецтва західноєвропейська шпалера займає високе місце, як результат колективної творчості. Художник і ткач виступали тут разом, довіряючи один одному свої талант, вміння і досвід.
Мистецво шпалер дуже давнє, але історію його прослідкувати важко, більшість пам’яток втрачено, писемні джерела досить рідкісні та часто дають привід для непорозумінь. Відомо, що у ХІІІ столітті у Парижі було чотири різні корпорації ткачів-килимарів. Перш за все нас цікавить корпорація майстрів, що працювали на готлісних, вертикальних верстатах. У 1302 році її було об’єднано із «сарацинськими килимарями», що створювали килими в левантійській (східній) техніці. Члени цих двох корпорацій користувалися різноманітними перевагами і свободами. Як писалося в одному відношенні на ім’я короля, «ремесло їх належить тільки церквам і таким благородним панам, як король та графи».
Для ХV – ХVІ століття були характерними шпалери – мільфлори із тлом затканим багатством дрібних квітів і квіткових кущиків (mille – fleurs – тисяча квітів). Це були і самостійні квіткові композиції і сюжетні картинки, де все вільне місце займали квіти. Фігури на цьому тлі зображуються поза перспективою.
До іншого типу шпалер належить шпалера – вердюра. Вердюри включали в композицію густу рослинність, полюючих у ній звірів та птахів, на другому плані розгорталась сцена міфологічного, алегоричного змісту або події із лицарського роману на тлі ледь помітного архітектурного пейзажу.
ВИНИКНЕННЯ КИЛИМАРСТВА ТА ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОГО КИЛИМА
З найдавніших часів килими відігравали важливу роль у господарстві і побуті, їх широко використовували для опорядження житла, виготовлення одягу, в господарських і обрядових діях.
Перші відомості про ткацтво на українських землях сягають періоду трипільської культури. Археологічні знахідки того часу: значна кількість ткацьких знарядь для прядіння, деталі первісних верстатів, відбитки тканини на кераміці свідчать про використання рослин, вовни, а також володіння технікою переробки текстильної сировини вже в ІІІ – ІІ тис. до н.е. Найдавніша літописна згадка про килими на Русі походить з 997 року. Це опис смерті й похорону древлянського князя Олега в Овручі.
Найбільше піднесення давнього килимарства відбулося у Х-ХІ ст., коли килими використовувалися в оздобленні праслов’янських язичницьких храмів. Стіни тодішніх храмів, де стояли скульптурні зображення богів-ідолів, покривали завісами із дорогих килимів.
Килимові вироби в Україні мали різні назви. Найдавнішою була назва ковер, яка згадується в писемних джерелах з княжих часів. Назва килим з’явилася на початку ХІІ ст. На думку дослідників, тканинам із назвою ковер XVI – XVIII ст. був притаманний квітчастий орнамент, килимам – геометричний, смугастий.
Значне виробництво килимів в Україні припадає на другу половину XVI і XVII ст. Килими на той час виготовляли, крім домашнього виробництва, в основному в килимарських цехах, спеціально організованих фабриках, а також при жіночих монастирях. У Києво-Печерській лаврі протягом XVII ст. діяла килимарська майстерня, в якій виготовляли ворсові килими.
Використання килимів було обумовлено побутовими потребами, а також кліматичними, географічними та етнографічними особливостями окремих регіонів. Протягом всього історичного розвитку український народний килим набув різноманітних художніх форм, стильового та колористичного розмаїття. Функції килимів не були весь час сталими і змінювалися залежно від соціально-економічного життя народу. Ними прикрашали вівтарі, кімнати для цінного начиння у церквах та монастирях, стіни жител; застеляли столи, ліжка, скрині, лави; їх клали на долівку; взимку ними накривали худобу, сани, а влітку – вози. У святкові дні килими розвішували у хаті на жердках, розстеляли на парканах, дахах будинків; використовували при зустрічах знатних гостей. Килим був невід’ємним атрибутом у весільних та похоронних обрядах. У багатьох сім’ях, коли дівчина виходила заміж, їй у придане давали килим.
В Україні побутували різні види килимових виробів: килими, коци, ліжники, залавники, запаски, скорци, верети, бегаси тощо. Сировиною для виготовлення килимів здавна слугувала овеча вовна, льон та коноплі. Для основи брали здебільшого зсукану конопляну, лляну (інколи вовняну) пряжу, а на піткання йшла чиста вовна, що фарбувалася рослинними барвниками. Ткалися килими ручним способом на вертикальних рамах (кроснах, розбоях) або горизонтальних ткацьких верстатах.
Семантичні засоби – один з найважливіших і найхарактерніших змістових компонентів українського народного килимарства. В найдавніших геометричних килимах закодована інформація прадавніх праслов’янських язичницьких уявлень, система оберегової, заклинальної символіки. Найпоширенішими тут бувають знакові елементи: пряма лінія - земля, хвиляста лінія – вода, ромб – поле, ромб з однією чи декількома крапками – засіяне поле, ромб з розгалуженнями – родюче поле. Найпоширенішими символами килимів з рослинною орнаментикою є: Древо Життя – символічна модель будови Всесвіту (підземне царство, земне буяння, космос); вазон з квітами символізує врожай, добробут, заможність; птах – небесний посланець, оберіг родинного кола, якщо два птахи один проти одного – символ дружби, кохання і єднання; соняшник – знак сонця, добра, тепла; калина – символ кохання; виноград – радість родинного щастя; квітковий віночок символізує сімейну злагоду і любов. Безліч квіткових мотивів на тлі одного килима передає пишність, красу природи, її цвітіння.
Килими з геометричним орнаментом ткали по всій Україні, але найбільшого поширення вони набули в західних областях. Рослинні килими найпоширеніші в Центральній Україні, а також на Поділлі, Волині і в південних районах України.
У різних регіонах України народне килимарство за довгий час розвитку набуло самобутніх рис. На Поділлі виготовляли килими-залавники з традиційними орнаментами, що складалися з розміщених у ряд по горизонталі великих мотивів – вазонів. На Поліссі побутували килими з геометричними рослинними композиціями, в яких використовували антропоморфні та зооморфні мотиви. Окрему групу складають поліські килими з орнаментальними мотивами, які мають назву «козак», «волове око». В Західному Поліссі виготовляли також килимові вироби в різноманітні смуги, що мали назви: килимки, киліми, рядна, пасяки. На Слобожанщині великого розвитку набуло виробництво ворсових килимів-коців, волохатих із ворсом попон для накривання коней тощо. Коци відзначалися довгим ворсом та красою геометрично-рослинних мотивів. Характерними килимовими виробами на Буковині були килими-скорци, налавники. Вузькі й довгі килими скорци призначалися для оббивання стін за лавками. Цей тип килимів не мав кайми, а вся його площа розмежовувалася орнаментальними смугами із ромбів, хрестів, восьмикутних розеток, складних гачкоподібних фігур тощо.
Відомо, що найвищий розквіт нашого килимарства припадає саме на XVIIІ – першу половину ХІХ ст. Гребінна техніка виконання давала можливість виконувати найскладніші форми рослинної орнаментики з двобічним ефектом візерунка. Вона найдавніша на Україні. Виготовлені в такий спосіб речі являли собою цупку грубу вовняну тканину полотняного переплетення. Нитки піткання клали не суворо горизонтально, а вільно змінювали напрямок відповідно до малюнка. Для ущільнення ниток піткання застосовували спеціальний молоток-гребінець (гребінку), завдяки чому техніка отримала свою назву. Двобічного ефекту домагалися завдяки кольоровому пітканню, яке прокладалося між нитками основи відповідно до візерунка. В малюнках таких килимів переважають зображення великих квітів, розміщених на полях окремими мотивами, або зібраних у пучки гілок чи букетів. Загальний колорит рослинного твору значною мірою залежить від розфарбування тла. В найстаріших зразках Лівобережжя переважає світле тло – жовте, світло-сіре, голубе, світло-зелене. Кайма, як правило, має забарвлення протилежне тонові основного поля. Проте в килимах XVIIІ ст. кайма ще не відіграє великої ролі, її або немає, або замість неї - вузький бережок із зубчатої смужки. До такої групи середини XVIIІ ст. належить килим з поховання гетьмана Данила Апостола з села Великі Сорочинці. На жовтому тлі зображено великі червоно сині квіти: він без кайми, в центрі – стилізоване невелике зображення двох двоголових орлів.
Візерунки квіткових килимів Полтавщини здебільшого орієнтовані вертикально. Орнамент формується з окремих мотивів, розміщених прямими вертикальними й горизонтальними рядами.
Наприкінці XVIIІ ст. з’явилися килими з бароковими композиціями, що відзначалися динамічністю малюнка, побудованого часто симетрично від центру поля. Складовою частиною їх є кайма, що здебільшого відокремлюється від центрального поля гнучким обрамленням. Такі композиції на українських килимах є результатом впливу стилю бароко, поширеного в той час і на Україні. До такої групи можна віднести й килим першої половини XІХ ст. Його центральна композиція розташована в бароковому резерві, в центрі якого пишні стилізовані квіти. Кайма у вигляді хвилястої гілки з квітами. У стилізованому рослинному орнаменті цього килима на чільному місці розташовані розгортки і розрізи квітки та бутона троянди, жоржини, тюльпана, гвоздики та ін. Серед килимів XVIIІ – першої половини ХІХ ст. є композиції з одним великим рослинним мотивом. Таке трактування має килим без кайми – на темно-коричневому тлі в центрі розташовано квіткову стилізовану композицію, подану в розрізі, від якої по всьому полю відходять квіти тюльпанів на довгих тонких стеблах.
Вивчаючи історію українського килимарного мистецтва, маємо підстави говорити про велику різноманітність композицій і орнаментальних мотивів, виконаних з повним знанням матеріалу та високим почуттям краси. В них втілено велику творчу силу нашого народу.
Свій внесок у розвиток українського килима зробили видатні художники України: Прядка В.М., Володимирова О.І., родини: Бабенків, Литовченків, Шнайдерів, Пілюгіних.
ОСОБЛИВОСТІ КИЛИМАРСТВА ПОЛТАВЩИНИ
Щедра земля Полтавського краю давала багатий матеріал (вовну, льон, коноплі, природні барвники) і спонукала до творчості. Народні майстри мовою орнаменту передавали красу оточуючого середовища, виготовляючи килимові вироби.
Для Полтавщини були характерні двобічні гладкі вовняні килимові вироби полотняного переплетення з квітковим орнаментом. Значним осередком килимарства на Полтавщині, якому понад 300 років, є Решетилівка.
Традиційні прийоми виготовлення килима передавалися із покоління в покоління. Це традиції квіткового орнаменту, фарбування вовни природними барвниками, будова верстату, снування основи, способи переплетення основи та піткання і утворення килимової тканини.
Решетилівським килимам притаманна м’яка кольорова гама з використанням натуральних кольорів овечої вовни. Основою служила конопляна, бавовняна або лляна кручена пряжа.
Характерні елементи оздоблення килима - Дерево життя з великими квітковими формами у вигляді бутонів, калини, яблуневого цвіту, винограду, соняха тощо. Зустрічаються зображення птахів та звірів, які часто меншого розміру, ніж рослинні форми. Часто килимове поле обрамлює декоративна кайма з характерним мотивом «в’юнок». В килимах з геометричним орнаментом використовується мотив ламаного дерева.
Значний внесок у розвиток килимарства Полтавщини зробила заслужений майстер народної творчості України, лауреат Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка, кавалер ордена княгині Ольги Бабенко Н.Н. Вона створила багато килимів рослинного орнаменту, підготувала професійних килимарів. Серед них Бабенко О.О., Пілюгін Є.І., Шевчук П.П.
P.S.: Все вище сказане не є цілковито думкою автора, та написано спираючись на нижче зазначені джерела: